Рубрики
Організація та планування комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій в умовах децентралізації владних повноважень
Висвітлено підходи до вирішення соціально вразливих протиріч у забезпеченні комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій в умовах децентралізації владних повноважень

Кропивко Михайло Федорович, д.е.н., проф., академік НААН, завідувач відділу проблем галузевого і територіального управління ННЦ «Інститут аграрної економіки»

 

В країні бурхливо розвиваються процеси демократизації, децентралізації державного управління, розвитку самоорганізації і саморегулювання діяльності в усіх сферах суспільного життя.  В аграрному секторі України ці реформаційні перетворення мають бути спрямовані на забезпечення розвитку конкурентоспроможного та водночас соціально спрямованого агропромислового виробництва як економічного фундаменту розвитку сільських територіальних громад і сільських територій, поліпшення  життєзабезпечення сільських жителів до рівня європейських соціальних стандартів. При цьому основні реформаційні перетворення в АПК з огляду на посилення зв’язків з країнами ЄС будуть зосереджені на розвитку інтеграційних процесів в організації агропромислового виробництва, передачі значної частини функцій та повноважень органів державного управління сільським господарством і сільськими територіями органам місцевого самоврядування й міжгосподарського управління, посилення ролі громадських галузевих організацій в регулювання агропродовольчих ринків.

За цих умов до аграрної економічної науки ставиться вимога обґрунтувати теоретико-методологічні підходи та забезпечити науковий супровід реформування системи управління аграрним сектором у напрямі переходу від галузевої до територіальносамоврядної системи управління комплексним розвитком сільського господарства й сільських територій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.  В Інституті аграрної економіки в рамках виконання завдання «Розробити теоретичні і методологічні засади кластерної організації та управління розвитком агропромислового виробництва і сільських територій в умовах самоврядування»  програми НААН на 2011-2015 рр. №39 «Науково - методологічне забезпечення економічних засад конкурентоспроможного агропромислового виробництва і розвитку сільських територій» опрацьовані науково - методологічні підходи,  які можна з успіхом використати при реформуванні системи управління розвитком сільського господарстваоднієї з провідних галузей економіки країни.

Основні проміжні результати, отримані співвиконавцями цього дослідження, опубліковані в працях [1, 2, 3, 6, 7].

Мета статті:узагальнити виклад основних концептуальних підходів до організації конкурентоспроможного агропромислового  виробництва та планування комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій на основі розвитку кластерних систем  в умовах децентралізації владних повноважень, зокрема у частинах:

1. Обгрунтування організаційноуправлінських механізмів розвитку інтеграційних процесів для підвищення конкурентоспроможності та соціальної спрямованості агропромислового виробництва.

2. Програмування розвитку сільського господарства й АПК в умовах переходу від галузевої до територіальносамоврядної системи управління комплексним розвитком сільського господарства і сільських територій.

Виклад основних результатів проведеного дослідження. Система управління як надбудова над виробництвом є похідною від організації цього виробництва. Тому визначальним фактором ефективного функціонування АПК є формування такої організації (та відповідно управління) агропромислового виробництва, яка б забезпечувала високу конкурентоспроможність і водночас соціальну спрямованість діяльності  суб’єктів аграрного господарювання. Базові положення економічної теорії визначають, що конкурентоспроможне виробництво товарів масового попиту, до яких належить також сільськогосподарська продукція, має бути великотоварним, тобто таким, яке спроможне формувати й поставляти на ринок достатньо великі (оптові) партії товарів. При великотоварному виробництві виникає так званий «зростаючий ефект масштабу», який дає змогу підприємствам одержувати додаткові вигоди від концентрації агропромислового виробництва, спеціалізації праці та управлінського персоналу, запровадження технологічних і організаційно-економічних інновацій, зниження витрат виробництва, трансакційних витрат тощо, й тим самим підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції [1, 8].

Одним із дієвих шляхів забезпечення концентрації і спеціалізації агропромислового виробництва та підвищення конкурентоспроможності підприємств АПК є розвиток інтеграційних процесів як горизонтальних, так і вертикальних. Науці нині відомі чотири основні організаційно-економічні механізми агропромислової інтеграції:

кооперація(створення фермерами й партнерствами кооперативів та їхніх об’єднань шляхом пайової участі  у спільній діяльності)− переважає у країнах Західної Європи, Китаї, Канаді, Ізраїлі;

корпоратизація(створення фермерами й партнерствами  кооперативів та їхніх об’єднань шляхом пайової участі  у спільній діяльності)  – поширена у світі під назвою «корпорації», у т.ч. ТНК;

контрактація(укладення переробними і торговельними компаніями, у т.ч. державними, договорів (контрактів, субконтрактів) із сільгосптоваровиробниками на виробництво й поставку сільськогосподарської продукції) – переважає в Англії, США, Японії, Південній Кореї тощо;

кластеризація(створення мережевих агропромислових груп, простих товариств, асоціативних об’єднань на засадах спільної діяльності, міжгосподарського самоврядування та державно – приватного партнерства) – останніми десятиріччями одержала розвиток у Фінляндії, Японії, Німеччині, Франції, США, Бельгії, Казахстані, Росії тощо.

При цьому в розвинутих країнах світу спостерігається інтеграційна багатоукладність. У більшій або меншій пропорції в них застосовуються всі чотири перелічені механізми інтеграції [11].

Практика ж останнього десятиріччя в Україні доводить лише про стрімкий розвиток корпоративних агропромислових об’єднань і груп − нині більшість підприємств переробних галузей та близько половини сільськогосподарських підприємств є їхніми складовими. Крайнім проявом цього процесу став розвиток в Україні (а також в Аргентині, Росії, Казахстані й деяких інших країнах) формальних і неформальних трансрегіональних високоінтегрованих корпоративних груп, так званих «агрохолдингів». За нашими оцінками (офіційної статистики по холдингах у країні немає), у2013 роцісільськогосподарську діяльність здійснювали близько 140 агрохолдингових формувань із розмірами земельних банків від 5,0 (агрокорпорація «Крупець») до 670 тис.га (ПАТ «UkrLandFarming»). Кількість таких структур та розміри їхнього землекористування з року в рік збільшуються. Ці формування на нинішній час контролюють близько 7,8 млн га (18,7%) сільськогосподарських угідь країни, у тому числі близько 38% угідь, які обробляються сільськогосподарськими підприємствами. Через 3-4 роки вони контролюватимуть майже 25-28% земель сільгосппризначення.

Діяльність агрохолдингів,безумовно, позитивно впливає на конкурентоспроможність агропромислового виробництва та забезпечення продовольчої стабільності. Проведений нами аналіз показує, що середня врожайність основних сільгоспкультур за 2011-2012 роки у підконтрольних агрохолдингам сільгосппідприємствах була на 15-25% вища, ніж у сільгосппідприємствах традиційного типу. Середньодобові надої молока за цей період у них становили близько 5317 кг на корову, що на 23,4 % вище, ніж у середньому по сільгосппідприємствах традиційного типу, середньодобові прирости ВРХ – на 28,9 %, свиней – на 28,6 % вище.

Сільгосппідприємствами, які контролюються  агрохолдингами, у 2012 році вироблено і реалізовано близько 46% пшениці озимої, 53 − кукурудзи на зерно, 46 − ріпаку, 31 − соняшнику, 77% цукрових буряків, а також 81% м’яса птиці від загального обсягу виробництва цієї продукції у сільгосппідприємствах усіх форм власності (включаючи фермерські господарства). Агрохолдинги більше, ніж інші організаційно-правові форми господарювання, орієнтовані на експорт сільськогосподарської та харчової продукції.

Отже, аграрні холдингові формування нині – невід’ємна складова багатоукладного сільського господарства країни. Це висококонкурентні інвестиційно привабливі інтегровані господарські структури нового типу, які вносять значний вклад у забезпечення продовольчої незалежності держави, збільшення її експортного потенціалу, технічне й технологічне переоснащення галузей сільського господарства.

Що ж до діяльності агрохолдингових структур як складових економіки сільських територій, то вона оцінюється неоднозначно. Рівень орендної плати за користування земельними паями у 2012 році становив 599,2 грн/га і був вищим, ніж у сільгосппідприємствах традиційного типу на 22,3%. Однак розмір середньомісячної оплати праці за цей період складав 1659,0 грн/міс., і був нижчий, ніж у сільгосппідприємствах традиційного типу на 21,9%. Середньооблікова чисельність працівників у сільгосппідприємствах агрохолдингів,  із розрахунку на 100 га сільгоспугідь становила 2,3 працюючого, тоді як у сільгосппідприємствах традиційного типу – 2,8 працюючого. До того ж, подальше збільшення підконтрольних агрохолдингам земельних площ загрожує існуванню середніх і малих форм аграрного бізнесу, які несуть найбільше соціально-економічне навантаження  щодо забезпечення розвитку сільських територій.

Отже, поряд із позитивним впливом на розвиток агропромислового виробництва, діяльність агрохолдингів негативно впливає на розвиток сільських територій та призводить до загострення соціальних проблем на селі, у тому числі за рахунок: розвитку монополізації, перерозподілу власності й зниження життєвого простору для діяльності інших підприємств агробізнесу; загострення соціальних проблем на селі через вивільнення зайвих працівників і зростання безробіття; недонадходження податкових платежів у місцеві бюджети; поглиблення дисбалансу галузевої структури та нераціонального використання землі; недостатньої участі у розвитку сільських громад і територій; слабого суспільного контролю за їхньою діяльністю.

Тому нами опрацьовані пропозиції з унормування та посилення соціальної спрямованості діяльності аграрних холдингових груп, які викладені в [2, 3].

Разом із тим заходи щодо підвищення соціальної спрямованості діяльності агрохолдингів − часткове розв’язання проблеми формування конкурентоспроможного й водночас соціально спрямованого агропромислового виробництва на основі розвитку інтеграційних процесів.

Залишаються незадіяними інші ефективні організаційно-економічні механізми інтеграції. Механізм кооперації, попри його глибоке теоретико-методологічне опрацювання, на практиці не одержує достатнього розвитку. До того ж об’єднання особистих селянських і фермерських господарств у кооперативи дає їм змогу на основі спільної діяльності досягти тільки зіставних із традиційними сільгосппідприємствами рівнів технологічності, товарності й конкурентоспроможності.З цією метою Міністерством аграрної політики та продовольства України започатковуються ініціативи щодо розвитку обслуговуючої кооперації. Водночас ці ініціативи здійснюються не досить організовано і недостатні для завоювання провідних позицій первинних виробників сільськогосподарської продукції на аграрному ринку в сучасних умовах. Адже за глобалізації і середні за розмірами сільськогосподарські підприємства не витримують конкуренції з агрохолдингами, якими уже поглинуто більше 5000 сільгосппідприємств традиційного типу.

Тому поряд із заходами щодо розвитку кооперації  доцільно звернути увагу на наукове опрацювання проблем взаємовигідних взаємозв’язків між великим, середнім і малим агробізнесом, між аграрним бізнесом та сільськими громадами. В цьому плані, як показує міжнародний досвід, перспективною є кластерна організація агропромислового виробництва, при якій створюються умови для конкурентоспроможного розвитку як великих, так і середніх та малих структур агробізнесу, їх інтеграції на засадах спільної діяльності й державно-приватного партнерства.

Для вітчизняної аграрної науки і практики кластеризація не є якимось новим, невідомим механізмом підвищення конкурентоспроможності агропромислового виробництва. Ще у 1970-х роках в Українській СРСР широко здійснювалися заходи щодо розвитку спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва на базі міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції. В результаті були створені і ефективно діяли спеціалізовані трести радгоспів, районні агропромислові об’єднання (РАПО), агрокомбінати, науково – виробничі об’єднання (НВО) тощо [4].

Кластер у сільському господарстві – це міжгосподарське територіальне об’єднання не тільки взаємодоповнюючих підприємств (як великого аграрного бізнесу, так і малого  сільськогосподарського підприємництва), що співпрацюють між собою, формуючи замкнутий технологічний цикл великотоварного виробництва й реалізації конкурентоспроможної кінцевої продукції (товарів, послуг) при збереженні юридичної самостійності його учасників. Сюди можуть входити також інфраструктурні складові, в числі яких органи державного управління та наукові установи, що створюють сприятливі умови для виробництва і просування продукції учасників кластера на ринку сільськогосподарської продукції й продовольства.

Економічні взаємовідносини в кластері вибудовуються не на основі відносин власності у формі участі у статутному капіталі та/або в управлінні, як це звичайно відбувається в агрохолдингах, а на основі відносин взаємовигідної спільної діяльності й міжгосподарського самоуправління. Керівництво розвитком кластера звичайно здійснює Рада учасників «консенсусним» прийняттям рішень.

Визначальним у досягненні високої конкурентоспроможності кластерних формувань у цілому та їх учасників є:

- з одного боку – використання конкурентних переваг територій, на яких концентрується виробництво того або іншого конкурентоспроможного продукту, а також підвищення доходів підприємств, жителів і бюджетів цих територій. З цього погляду кластери виконують функцію своєрідних «точок зростання» регіональних економік, а подекуди й держав у цілому;

- з іншого боку − посилення конкурентних переваг через налагодження прямих зв’язків між учасниками кластера (як формальних, так і неформальних) – окремий учасник без співпраці з іншими та спеціалізації не може налагодити ефективне виробництво. Одночасно це і конкуренція партнерів та інтенсивний обмін інформацією і взаємними вимогами, які спонукають їх до запровадження інновацій [10].

Оскільки в основу спільної діяльності учасників кластера покладене взаємовигідне кооперування, то розвиток кластерних форм регіонального співробітництва в агропродовольчій сфері є логічним продовженням спільної діяльності та кооперації на вищому рівні інтеграції, неантагоністичною формою об’єднання великих, середніх і малих форм підприємництва.

Як обґрунтовано в [2], в українському законодавчому полі можуть бути створені три типи великотоварних агропромислових об'єднань кластерної організації:

1. Самоврядне продуктове агропромислове об'єднання суб’єктів господарювання. Мета об’єднання такого типу − ведення спільної господарської діяльності на інноваційній основі по виробництву й просуванню на ринок певних видів агропродовольчої продукції.

Кластероутворювальний блок цього об’єднання становлятьтехнологічно взаємозв’язані в рамках продуктового ланцюга сільськогосподарські та переробні підприємства, розміщені на територіях сусідніх районів і навіть областей. Внутрішню інфраструктуру можуть формувати спільна маркетингова служба, агросервісні й транспортні підприємства тощо, які забезпечують просування сільськогосподарської продукції та продовольства по продуктовому ланцюгу в тих ланках, які не в змозі забезпечити окремі учасники об’єднання. Зовнішнє інфраструктурне забезпечення діяльності кластера забезпечують: спеціалізовані наукові центри, дорадчі служби й агроконсалтингові фірми; банки і страхові компанії; органи місцевого самоврядування та державної влади, громадські організації.

Управління діяльністюздійснює Рада учасників, а основну організаційну роботу – головне (або спільне) підприємство у співпраці з регіональними (обласними, районними) управліннями агропромислового розвитку, іншими органами управління галуззю та громадськими організаціями. Кластер може бути сформований на неформальній основі у вигляді простого товариства, на основі договору(ів) про спільну діяльність без створення юридичної особи, або як формалізоване виробниче об’єднання у вигляді асоціації –договірного об'єднання, створеного з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації й кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників.

Як приклад організації продуктового кластера, наведена організаційна структура районного мінікластера з виробництва свинини за участю сімейних ферм одного з кількох десятків неформальних господарських об’єднань, сформованих в АПК Білгородської області РФ в ході реалізації обласної програми «Семейные ферми Белогорья» (рис.).

Організаційна структура районного мінікластера з виробництва свинини за участю cімейних ферм

Організаційна структура районного мінікластера з виробництва свинини за участю cімейних ферм

Джерело: власні дослідження автора

 

2. Самоврядне науково-виробниче агропромислове об’єднання виробників тієї або іншої інноваційної продукції для аграрної сфери. Це інноваційний кластер, основне призначення якого полягає в забезпеченні інноваційного розвитку його учасників та організації постачання наукоємних товарів (насіння, худоби, технологій тощо) товарним господарствам і господарствам населення.

Кластероутворювальний блок тут утворюютьвиробники інноваційної продукції для села:наукові установи, спеціалізовані сільськогосподарські підприємства, підприємства сільськогосподарського машинобудування, хімічної промисловості тощо, які взаємодіють на основі прямих зв’язків. Внутрішня інфраструктура тут може бути представлена бізнес-центром або технопарком, який складається з організаційно-управлінських структур, що забезпечують просування наукоємної продукції до споживачів: центр трансферу технологій, інкубатор агробізнесу, дорадча служба, виставково-демонстраційний (торговий) центр із продажу й обслуговування сільськогосподарської техніки, інші обслуговуючі учасників формування з поширення інновацій. Зовнішнє інфраструктурне забезпечення звичайно становлять агроконсалтингові фірми; банки і страхові компанії; органи місцевого самоврядування та державної влади, громадські організації.

Управління діяльністю здійснює Рада учасників, а основну організаційну роботу – регіональний науковий центр або університет у співпраці з регіональними (обласними) управліннями агропромислового розвитку й органами управління галуззю.

3.Самоврядне територіально-виробниче агропромислове об'єднання (районне, обласне). Для активізації участі підприємств агробізнесу у формуванні та реалізації державної аграрної політики шляхом розбудови ефективної системи самоврядування, налагодження державно-приватного партнерства і виконання програм розвитку сільського господарства на місцевому рівні управління АПК у перспективі доцільно формувати територіально-виробничі кластерні об’єднання.

Метою діяльності організаційно-управлінської структури цього типу має стати надання організаційно – управлінських послуг щодо забезпечення конкурентоспроможності його учасників за рахунок раціонального використання сільськогосподарського потенціалу сільської території та розвитку регіонального (районного, обласного) агропромислового комплексу на основі розробки стратегій, середньострокових або й довгострокових програм, які передбачають використання переваг регіону шляхом концентрації і спеціалізації виробництв, а також реалізацію заходів програм завдяки об’єднанню зусиль і фінансів учасників.

Кластероутворювальний блок тут становлятьрозміщені на території (в районі) підприємства й господарства з виробництва сільськогосподарської продукції та її переробки, а також обслуговуючі структури для агропромислового виробництва. Внутрішню інфраструктуру можуть формувати: структури забезпечення інноваційного розвитку – регіональні центри наукового забезпечення та сільськогосподарські дорадчі служби; структури маркетингового забезпечення – маркетингові групи, обслуговуючі кооперативи, спільні маркетингова служба, агросервісні й транспортні підприємства тощо. Зов

опубліковано: Костянтин Рогоза    2016-01-29 11:01